Хто я?

По желаю авторки, я оставляю этот стих на украинском языке: 

Хто я? Це питання я задаю собі знову i знову. 

Я народилась та виросла в столиці Захiдної України, в чарівному та багатому культурному мiстi Лева – у Львовi. Львів відомий не лише кавою, шоколадом та пивом, а також різноманітною архітектурою епох Ренесансу, Бароку, Класицизму, Модерну та інтернаціональною культурою. За час свого існування, Львів здебільшого знаходився під впорядкуванням чужих держав: під Пруссією, Польщею, нацистським та Совєтським режимами. Місто було незалежним лише на початку свого існування та в новітній історії України. Як культурний центр, місто являється також зародженням українського націоналістичного руху незалежності (УПА) 20-го сторіччя, яке очолювалось Степаном Бандерою. 

Моя мама з Росії, з Уралу. Вона познайомилася з моїм батьком у Санкт-Петербурзі під час першого робочого проекту. Вони одружилися і переїхали до України, до мами мого батька. За часів Радянського Союзу політика держави полягала в тому, щоб змішати всі нацiональностi: українців розпридiляли на навчання чи роботу до Москви або навіть на далекий схід Росії, а росіяни часто приїжджали в Україну. Метою комуністичного управління було створення однорідної радянської нації.

Родичі моєї мами жили на півдні європейської частини Росії: за кілька годин їзди від Кримського півострова на Азовському морі. Там ми проводили літні канікули.

«Де ти зараз живеш, дівчино?» – запитали у мами сусіди.

«У Львові».

«О, ти, мабуть вийшли заміж за бандерiвця!»

«Здається, що так» – усміхалася мама у відповідь.

У Росії нас деколи називали націоналістичними бандами.

В якийсь момент моя бабуся в Україні розповіла нам, що вона німка. Десятиліттями вона мовчала - боялася. Вона не говорила нікому ні про війну, ні про трудовий табір в Росії, ні про свою велику родину, яку вона бачила востаннє, коли їй було 17 років. До одного дня. I от після 55 років мовчання вона знайшла свою родину в Німеччині. Якби вона почала пошуки на декілька років раніше, то застала б свою маму ще живою...

З цього моменту все наше життя змінилося. Звістка про наше німецьке походження облетіла околицю за лiченi митi.

Через кілька днів однокласниця зустрілa мене привітом «Хайль Гітлер».

Через півтора року ми виїхали до Німеччини...

На знак солідарності з рідною країною, я приєднався до кількох українських спілок. Однак я швидко зрозуміла, що не можу розділяти цінності цих груп. Про росіян часто говорили зневажливо. Як я могла це слухати, коли моя радна мата з Росії? Мене критикували й за те, що я писала німецькою, а не українською мовою. Вони над моїм пацифізмом та над закликом розглядати багатомовність як талант та перевагу, а не як перешкоду і привід для дискримінації. Я покинула групу, не задумуючись. 

Так хто ж я?

Dr. Julia Tschirka

Fotografie auf IG: https://www.instagram.com/julia_tschirka/

Mehr Geschichten hier: https://www.story.one/u/dr.-julia-tschirka-26579

«новый пост»                        «старый пост»